2 листопада минає п’ять років від дня смерті Людмили Василівни Старовойт (1948–2021) – знаної науковиці, талановитої педагогині, дослідниці української літератури й літературного краєзнавства, щирої та працьовитої людини, яка залишила глибокий слід в освітньому й культурному житті Миколаївщини.

Є люди, чия присутність не зникає з плином часу. Вони продовжують жити у вдячній пам’яті учнів і колег, у добрих справах, у знаннях, якими щедро ділилися, у людських долях, до яких торкнулися мудрим словом і чуйним серцем. Саме такою була Людмила Василівна.

Уродженка Баштанки, вона присвятила життя українському слову, науці та педагогіці. Кандидатка філологічних наук, доцентка, відмінниця освіти України, лауреатка обласної премії імені Миколи Аркаса, нагороджена Грамотою Верховної Ради України – за кожним із цих визнань стояли роки наполегливої праці, професійного пошуку й відданості обраній справі.

У Миколаївському державному педагогічному інституті, а згодом університеті, Людмила Василівна обіймала відповідальні посади деканки філологічного факультету, проректорки з навчально-виховної роботи, завідувачки кафедри української літератури. Та її справжній авторитет визначався не лише посадою чи науковим ступенем. Вона була Педагогом із великої літери – наставницею, яка вміла підтримати, спрямувати, розгледіти здібності й надихнути на творчий пошук.

Її вирізняли щирість, людяність, вимогливість до себе та невтомна працьовитість. Вона належала до тих педагогів, для яких навчання й виховання молоді були не службовим обов’язком, а покликанням. Раділа успіхам своїх вихованців, сприяла їхньому науковому й творчому зростанню, передавала їм не тільки знання, а й любов до рідного слова, повагу до української літератури та відповідальність за збереження духовної спадщини.

Вагомим внеском Людмили Василівни в культурне життя краю стала її дослідницька діяльність. Вона очолювала наукову лабораторію літературного краєзнавства, вивчала творчість письменників Миколаївщини, історію освіти регіону. Понад вісімдесят наукових праць, навчальні посібники «Література рідного краю», «Письменники Миколаївщини», «Література Миколаївщини», «Живлюща сила ємигії» – це вагомий інтелектуальний спадок, який допомагає пізнавати літературне багатство нашої землі й передавати його наступним поколінням.

Для мене Людмила Василівна – не лише знана науковиця й авторитетна освітянка, а й людина, яку пам’ятаємо з теплом і вдячністю. Її щирість, доброзичливість, працелюбність і вміння бути справжньою наставницею заслуговують на особливу пошану. Такі люди не прагнуть гучних слів про себе – вони просто сумлінно роблять свою справу, залишаючи по собі добру пам’ять і вдячні серця.

Минають роки, та не минає значення зробленого Людмилою Василівною. Її наукові праці продовжують служити освіті, її педагогічні ідеї живуть у досвіді колег і вихованців, а її людяність залишається світлим прикладом для тих, хто мав щастя працювати й спілкуватися з нею.

П’ять років без Людмили Василівни… Та є люди, відхід яких не означає зникнення. Вони залишаються з нами у слові, у пам’яті, у вдячності, у продовженні справи, якій віддали своє життя.

Світла пам’ять Вам, Людмило Василівно! Дякуємо за Вашу працю, мудрість, душевне тепло й любов до українського слова. Ваше педагогічне серце продовжує битися у вдячних серцях тих, кому Ви віддали часточку своєї душі.

Галина Запорожченко,

завідувачка Центру освітнього

краєзнавства імені Дмитра Кременя МОІППО, спілчанка НСПУ